Крути… Маленька цяточка на мапі України. Проте й сьогодні, майже через століття, в умовах нової російсько-української війни, на перший погляд рядова подія т. зв. І-ї україно-російської війни, що відбулася тут, привертає до себе увагу суспільного загалу.

Дійсно, з військової точки зору – це лише трагічний фрагмент, майже епізод певної військової операції, що називалася обороною Бахмацького вузла на залізничній лінії Конотоп – Київ, чи стисліше – оборонний бій нашого війська при станції Крути 29 січня 1918 р. з більшовицькими загонами.

Проте з точки зору історії ми маємо всі підстави стверджувати, що саме від Крут, а не від формальних офіційних дат бере початок українська визвольна революція.

Крути стали початком нової доби в історії України. Бо саме вони засвідчили: власну державу треба захищати зі зброєю в руках. І саме та обставина, що мученицьку смерть в ім’я України прийняли її юні діти, робить цю подію такою болюче-нестерпною, що не піддається забуттю.

Для кращого розуміння тих подій варто нагадати, що лютнева революція 1917 р. в Росії застала інтелігенцію України політично роз’єднаною, поділеною на два протилежні табори.

У першому були тодішні самостійники (М.Міхновський, І.Луценко, В.Шемет, В.Отаманівський, П.Макаренко тощо), які перебували у меншості. Їх ідеалом була самостійна Україна. Особливою активністю вони не відзначалися, та й не прагнули до лідерства.

Більшість же була за соціалістами, які поділялися на соціал-демократів та есерів. Лідерами перших на той час були В. Винниченко, М. Порш, І. Мазепа, С. Петлюра тощо. Інших очолювали В. Залізняк, М. Ковалевський, О. Севрюк, а з 1917 р. – і М.Грушевський.

Загалом соціалісти діяли в ім’я т. зв. єдиного соціалістичного фронту і всіляко протидіяли самостійникам-націоналістам. Тому і після жовтневого перевороту в Петрограді вважали за необхідне діяти спільно з більшовиками, виступаючи за федерацію України в складі Росії.

Варто згадати про ще один табір інтелігенції, який оформився в ТУП (Товариство Українських Поступовців), що займався виключно культурно-національним просвітництвом. Вони виступали і проти самостійників, і проти соціалістів.

Маючи свої відділи та осередки по всій країні, тупів ці створили власну Раду, куди увійшли і представники інших двох таборів фактично без урахування кількості членів своїх організацій.

Так виник єдиний керівний орган України – Центральна Рада, строкате й аморфне зібрання, скоріше дискусійний політичний клуб.

ЦР увесь час озиралася на Росію і, зрозуміло, просто плелася у хвості подій. Рішучі кроки щодо державотворення підмінялися демагогією. Наслідки цього були катастрофічними.

Тож, коли незабаром настала пора боронити Київ від більшовицьких загонів, робити це було практично нікому.

Єдиним резервом української держави залишалася патріотична молодь…

            Третім Універсалом Центральної Ради (ЦР) від 7 листопада 1917 року проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) – самостійного політичного утворення в межах нової загальноросійської федерації.

До такого кроку український парламент підштовхнули події жовтня – початку листопада 1917 р. в Росії, де після Жовтневого збройного перевороту стрімко почала встановлюватись більшовицька влада і, як відгук на це, в пролетаризованих регіонах України почали робитися окремі спроби встановити контроль над представництвами ЦР і Тимчасового уряду більшовиками.

Більшовизація Росії погіршила і без того напружені відносини Києва та Петрограда. Уряд В.Леніна відмовлявся визнавати владу ЦР в Україні і вимагав передання усієї повноти влади Радам селянських, робітничих та солдатських депутатів.

ЦР, зі свого боку, також не визнавала легітимною нову владу в Росії, а відтак – відкидала вимоги «радянізації» України, оскільки у самій ЦР були представники як від селянських, так і від робітничих та солдатських рад.

Але причиною невдоволення радянської Росії була фактична відсутність у цих радах членів РСДРП(б), російської більшовицької партії: її підтримували лише пролетаріат промислових районів Сходу України (історично склалося, що пролетаріат в Україні репрезентований був або етнічними росіянами, або зрусифікованими українцями-маргиналами, що переселилися у місто з села і влились у російську міську культуру – власне української міської культури на Підросійській Україні, особливо у Донбасі, не склалося).

Однозначно заперечували більшовики і утворення нової федеративної Росії, – їх метою була світова соціалістична революція, а тому: утворення єдиної радянської держави у світових масштабах.

Однак опір, на який наштовхнулися більшовики, змінив їх плани і змусив перше задуматись про встановлення свого контролю над колишніми окраїнами Російської імперії, тим самим розпочинаючи новий виток у історії російської імперської колоніальної політики.

До початку грудня 1917 р. уряд В.Леніна дотримувався тактики підбурення до повалення влади ЦР власними українськими силами. Робота більшовицьких агітаторів спрямувалась на підбурення до повстання регулярних військових частин на території України (на цей час продовжувалась І Світова війна і в Україні знаходився Західний фронт Російської імперії).

Але спроба повстання у Києві 30 листопада провалилась – повсталих роззброїли і відправили залізницею до Росії. Через декілька днів спробу захопити Київ здійснив 2-й Гвардійський корпус. Але його марш на Київ з Поділля без бою зупинив під Васильковим 1-й Український корпус генерала П.Скоропадського (майбутнього Гетьмана України), що нараховував до 60 тис. солдат та офіцерів.

Після цього Росія стає на шлях створення офіційної більшовицької опозиції, щоб від її імені і її силами встановити контроль над Україною. 4-5 грудня 1917 р. у Харкові скликається І Всеукраїнський з’їзд Рад.

Паралельно зі з’їздом уряд радянської Росії направив 4 грудня 1917 р. ультиматум, підписаний В.Леніним та Л.Троцьким, з вимогою до ЦР визнати владу рад в Україні, передати їм свої повноваження і саморозпуститися.

Цей ультиматум став повною несподіванкою для делегатів самого з’їзду рад у Харкові і підштовхнув лівих есерів (партія українських соціалістів-революціонерів), що становили більшість, провалити спробу проголосити офіційно радянську владу в Україні.

Більшовики змушені були вдатися до фальсифікування результатів з’їзду. У день закінчення його роботи радянська Росія оголосила війну ЦР і 6-7 грудня розпочала наступ на Харків.

Формальним приводом до вторгнення на територію України послужила нейтральна позиція ЦР у використанні військами Війська Донського отамана Калєдіна української території для нападів на Південь радянської Росії.

Реально ЦР їх стримувати не могла, оскільки, по-перше, не мала достатньо для цього війська, а по-друге, в іншому разі поряд із Західним фронтом з Австро-Угорщиною отримала б ще і Східний із Військом Донським.

У Гомелі, Брянську та Бєлгороді концентрувалися російські війська, щоб вести наступ у трьох напрямках: Гомель–Чернігів–Бахмач–Київ під командуванням Р.Березіна, Брянськ–Глухів–Конотоп–Бахмач–Київ під командуванням А. Знаменського та Бєлгород–Харків–Лозова–Катеринослав (Полтава)–Київ під командуванням П.Єгорова, за загальним командування усіма цими силами В.Антонова-Овсієнка. Перші дві групи мали з’єднатися під Бахмачем і об’єднатися з останніми вже під Києвом.

Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 до січня 1918 кількість військ, вірних УНР, зменшилася до близько 15 тисяч людей у всій країні.

Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР.

За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилася патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:

«…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»…

8 грудня 1917 р. радянські війська захопили Харків і наступного дня зібрали з’їзд Рад депутатів Криворізького та Донецького басейну, котрий
12 грудня проголосив утворення Української Республіки Рад. Головою першого українського радянського уряду більшовики змушені були призначити представника Партії українських есерів – їх вплив у радах був беззаперечний – Ю.Мєдвєдєва (тільки з березня 1918 р. ним став більшовик – В.Затонський), а головою штабу російських військ – М.Муравйов.

Командувати українськими червоногвардійцями призначили Ю.Коцюбинського, хоч це було більше формально – для демонстрації участі українців у війні.

На початок війни радянські збройні сили становили біля 60 тис. російських та до 100 тис. українських червоногвардійців. Відразу ж основні сили були кинуті на захоплення економічно важливих регіонів Криворіжжя та Півдня України.

Повстання 26 грудня у Катеринославі, організоване місцевими більшовиками, допомогло захопити це місто радянськими військами. Вже в січні більшовики захопили Олександрівськ (Запоріжжя) – 10 січня 1918 р.,
14 січня – Миколаїв, 17 січня – Одесу, 18 січня – Херсон.

6 січня 1918 р. з наступу на Лозову та Бахмач почався наступ на Київ. Справжньою трагедією обернулося захоплення Полтави, де, за особистого наказу М.Муравйова, було знищено близько 10 тисяч жителів.

На Південно-Східному напрямку українським військам не вдалося стримати наступ військ Березіна та Знаменського, і близько 10 січня 1918 р. вони з’єдналися під Бахмачем.

Спільний наступ під загальним командуванням М.Муравйова почався у напрямку Ніжина. Одночасно у Києві, подібно до Катеринослава, почалося повстання більшовиків на заводі «Арсенал». Воно, на відміну від катеринославського, було придушене військами ЦР на початку лютого 1918 р., але для цього ЦР змушена була зняти регулярні війська з фронту, що відкрило дорогу більшовикам на Київ.

Обороною напрямку вздовж залізничного перегону Бахмач-Ніжин керував полковник А.Гончаренко. У його розпорядженні були курінь Юнацької Військової Школи отамана Капкана (600 бійців, 20 старшин, 18 кулеметів), «червоні і чорні» гайдамаки під командуванням С.Петлюри та 1-ша сотня галицьких Січових Стрільців Р.Сушка, – усього до 3 тис. бійців. Сотня Р.Сушка була знята з фронту спочатку на придушення спровокованого більшовиками бунту Наливайківського полку під Броварами, а після – повстання на «Арсеналі».

У Четвертому Універсалі (22 січня 1918 р.) уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців.

Незабаром у київських газетах з'явилося звернення до українського студентства.

Звернення «До українського студентства»

(«Нова Рада» з 11 січня 1918 р.)

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…».

Усупереч радянським теоріям, вступ до куреня був винятково добровільний, єдиною погрозою для небажаючих був бойкот та можливе виключення зі складу студентів.

До новоствореного куреня навіть вступили учні старших класів української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства м. Києва. Таким чином удалося скласти дві сотні, на чолі яких поставили студента Українського народного університету – старшину (сотника) Андрія Омельченка.

Крутівський бій

Зранку 29 (за старим стилем 16) січня до станції Крути прибула наспіх сформована сотня отамана Омельченка з 130 нашвидку навченими студентами університету Св. Володимира та Академії Св. Кирила та Мефодія. У бою з української сторони брало участь близько 2-2,5 тис. осіб, реально ж брали участь у бою лише курінь курсантів та студентська сотня – загалом 730 вояків.

Цього ж дня війська полковника Муравйова почали наступ, відтіснивши курінь курсантів від Бахмача до основних українських сил під Ніжином.

Основний бій відбувся неподалік від станції Крути того ж дня, близько опівдня. Студентський гарнізон охороняв найбільш небезпечну ділянку атаки більшовиків. У ході бою переважаючі сили Муравйова (до 5 тис.) відтіснили курсантів та студентів до станції.

У цей час прийшла звістка про перехід Шевченківського полку під Києвом на бік більшовиків і командування (штаб сотника Тимченка) вирішило відступати до Ніжина аби з’єднатися з вірною ЦР частиною цього полку та перегрупуватися для оборони Києва.

Бій тривав близько 5 годин – шалених атак озвірілих і п’яних матросів-червонофлотівців, розлючених, що не могли протягом кількох годин зламати опір кількасот юнаків.

Курсантська сотня змушена була оборонятися, відступаючи до Крут з-під Бахмача, і тому основний удар отримала студентська сотня, що мала відбивати наступ муравйовців та, одночасно, прикривати відступ курсантів. Сотника Омельченка було поранено, заміни йому не було, бо штаб з основними частинами уже відійшов до Ніжина, – було вирішено про відступ.

Студентська сотня мала відступити зі станції Крути першою. Але під час відступу одна чота (30 чоловік) студентської сотні повернулася на станцію, розібрала залізничні колії аби затримати наступ більшовиків. Розібрати колії їм удалося, але відразу ж зав’язався бій з муравйовцями і усі українські студенти були перебиті.

Картина “Бій під Крутами”. Акварель.
Художник: Леонід Перфецький (нар. 1901, с. Ладижинка, Уманського повіту, Київської губернії – пом. 1977, Монреаль, Канада)

За іншою версією ця чота, відступаючи у сутінках, втратила орієнтир і помилково вийшла на станцію Крути, вже зайняту ворогом. Червоний командир Єгор Попов, розлючений значними втратами з більшовицького боку (близько 300 осіб), наказав ліквідувати полонених.

За свідченнями очевидців, з 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.

Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.

Після розстрілу місцевим жителям деякий час забороняли ховати тіла померлих.

Загальні втрати серед українських студентів, курсантів та гімназистів становили убитими: 250 курсантів та гімназистів, 30 студентів та 10 старшин. Полонених більшовики не брали.

Надалі події розгорталися ще стрімкіше. За кілька днів більшовики почали штурм Києва, котрий фактично не оборонявся: з 5 вірних ЦР полків залишилось 478 чоловік, інші або збільшовизувалися, або оголосили нейтралітет, та близько 400 вільних козаків і вояків допоміжних частин і Січові Стрільці Євгена Коновальця, що у вирішальний момент евакуювали саму ЦР та Генеральний Секретаріат (уряд ЦР) до Житомира.

4 дні тривав безжальний обстріл міста з важких гармат більшовиками. Муравйов особисто віддав наказ повністю зруйнувати будинок Голови ЦР М.Грушевського.

Київ було захоплено у ніч на 9 лютого 1918 р. Окрім руїн більшовики принесли з собою терор і пограбування. Муравйов доповідав В.Леніну про тисячі розстріляних буржуазних націоналістів та 10-мільйонну контрибуцію з киян. За даними австрійської розвідки за три дні грабежу і репресій у Києві більшовики знищили 2 576 старшин та близько 10 тис. мирного населення.

Більшовицький режим у 1918 р. протримався у Києві недовго. На початку березня 1918 р., за підтримки німецьких військ, з якими делегація ЦР 27 січня підписала мирну угоду, ЦР повернулася до Києва, протримавшись потому ще два місяці – до 28 квітня 1918 р., коли П.Скоропадського було проголошено Гетьманом України.

Існує декілька версій, чому сталися трагічні події під Крутами. У загибелі студентів звинувачували керівництво українських збройних сил, яке кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога.

 Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напрямку. Туди передбачалося відправити частину Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з Симоном Петлюрою, але ці плани зазнали краху через січневі події у Києві.

Ось як описує цю ситуацію колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради УНР Дмитро Дорошенко:

«Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх – буквально на забій – назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на "позиції". В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих... Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий. Говорять, ініціатива відправлення на видиму загибель декількох сотень нещасної молоді належала військовому міністрові Н. В. Поршу».

Але були і інші причини, більш глибинні, як об’єктивні, так і суб’єктивні, вчасне вирішення котрих дозволило б уникнути цієї різанини молодого цвіту української нації.

По-перше, недостатня увага ЦР до внутрішньополітичних проблем спричинила втрату підтримки її політики серед широких верств населення, наростання економічної кризи і неспроможність урядом ЦР її подолати, в першу чергу в промисловості, сприяло більшовизації Сходу та Півдня України, а невирішеність аж до середини грудня аграрного питання розчарувало у владі ЦР українське селянство. Прийняття універсалу про націоналізацію та перерозподіл землі у II половині січня 1918 р. виявилось запізнілим – уже в розпал україно-російської війни, коли більшовики контролювали більшість території України, це привело до відмови рядовими громадянами України боронити її незалежність. Цю роль зіграли і популістські радянські гасла.

По-друге, небажання із моральних і принципових міркувань розпочати формування власних військових сил одразу після проголошення автономії України до вересня 1917 р. призвело до неготовності оборонятися під ударами зовнішньої агресії. Українізовані ж частини регулярної імперської армії крім гучних патріотичних назв – полк імені Наливайка, Шевченка, Хмельницького тощо – достатнього національного духу не мали, що показало себе у критичних ситуаціях. Регулярні частини Західного фронту або деморалізувалися (перетворившись на банди мародерів),  або масово  дезертирували більшістю до Росії, або, що найгірше, більшовизувались і у відповідальний момент оголошували про свій нейтралітет чи переходили на бік радянських військ, задаючи удару у спину українській державі. Вірними національній ідеї до кінця залишились тільки галицькі Січові Стрільці – це є приклад перемоги національного духу над реаліями, незважаючи на об’єктивні причини.

По-третє, якщо на початок російсько-більшовицької агресії чисельно сили були приблизно рівні – по 160 тис. вояків, то відрізнялися суттєво і якісно російські й налаштовані ними українські червоногвардійські, вони були разів у 4 краще озброєні і мали більший запас і зброї, і амуніції. До того ж, вишкіл російських військ був теж набагато кращий – давався взнаки старий офіцерський склад колишньої Російської імперії, що перейшов на службу до більшовиків, та ретельність у плануванні наступу на Україну – потужного, концентрованого, спільного удару на розпорошені по усій території держави українські збройні формування.

По-четверте, вкрай негативно вплинуло і затягування ЦР процесу утворення власної держави, що давало змогу Росії без перешкод пропагувати свої гасла й ідеї, підмиваючи тим самим авторитет і підтримку серед населення влади ЦР. Вона до останнього вірила у можливість утворення рівноправної федерації колишньої метрополії зі своїми колоніями. Тільки перед загрозою свого повного знищення ЦР прийняла IV Універсал 22 січня 1918 р., де проголосила Україну незалежною державою. Хоча це було вже й запізно.

По-п’яте, зовнішня несприятлива ситуація породжена багато у чому невдалою міжнародною політикою ЦР, коли держави Антанти, бажаючи повного розриву із Росією як спадкоємиці Російської імперії, їх боржника, не бажали визнавати право українців на власну державність. Це підштовхнуло шукати підтримки ЦР від більшовицької Росії у Німеччині, що, без сумніву, ще більше погіршило стосунки з Антантою. Це можна проілюструвати небажанням допомагати ЦР у обороні Києва чеських, французьких та румунських військових підрозділів та прямою підтримкою країнами Антанти Добровольчої армії Денікіна у захопленні України у 1919–1920 рр.

По-шосте, найголовніше. Росія вкотре використала свій «фірмовий» принцип – «розділяй та володарюй», нищачи українську незалежність руками самих же українців. Українці ж не змогли у черговий раз продемонструвати найпотужніший засіб проти будь-якого ворога, чи то зовнішнього, чи то внутрішнього, – свою єдність.

Загалом, події 1-ї Україно-Російської війни яскраво показали внутрішньополітичну слабкість влади ЦР, де одним із головних прорахунків була недостатня увага до усвідомлення національного характеру влади в Україні, те, чого, за великого рахунку, немає і зараз, що у критичний момент залишило цю владу без широкої підтримки, один на один із потужним зовнішнім ворогом.

Історичне значення бою під Крутами можна охарактеризувати словами відомого історика В.Верстюка. На запитання журналістки: «Бій під Крутами, на вашу думку, – це подвиг чи трагедія?», він відповів: «Думаю, що це оптимістична трагедія. Сьогодні ми подаємо цей бій як унікальне явище. Тоді ж таких локальних боїв було багато. Просто бій під Крутами став найбільш відомим, бо серед його учасників було багато знаних осіб, зокрема, брат міністра закордонних справ уряду УНР Олександра Шульгіна. Коли Центральна Рада повернулася у березні 1918 року, відбулося перепоховання, і весь пафос боротьби припав на Крути. Нині День пам’яті героїв Крут – це данина пам’яті всім полеглим».